9 січня 2004 - Святого апостола Степана

Апостол

Ді. 6.8-7. 5, 47-60
Стефан же, повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі. І встали деякі з синагоги, так званої лібертинів, киренеїв, олександрійців, а й з Кілікії та з Азії і сперечалися із Стефаном, але не могли встоятися супроти мудрости й духа, що ним говорив. Тоді вони підмовили людей, щоб сказали: "Ми чули, як він говорив образливі слова проти Мойсея та проти Бога." І підбурили народ, старших та книжників і, наскочивши, схопили і привели його в синедріон. Там вони поставили свідків, які говорили: "Цей чоловік не перестає говорити проти цього святого місця та Закону. Ми чули, як він говорив, що Ісус, отой На-зарянин, зруйнує це місце й переінакшить звичаї, які Мойсей був передав нам." І коли всі, що засідали в синедріоні, пильно дивилися на нього, бачили його обличчя, немов обличчя ангела.
А первосвященик спитав: "Чи воно справді так?" Він же відповів: "Мужі брати й отці, слухайте: Бог слави з'явився батькові нашому Авраамові, як він ще був у Месопотамії, перш ніж він оселивсь у Харані, і сказав до нього: Вийди з землі твоєї і з роду твого, і йди в землю, яку покажу тобі. Тоді він вийшов з Халдейської землі й оселивсь у Харані; а звідси, як умер його батько, (Бог) переселив його у цю землю, в якій живете нині. І не дав йому в ній спадщини ані на ступінь ноги, але обіцяв дати її йому в посілість, і його потемкам після нього, хоч у нього й не було дитини.
А Соломон знайшов дім та не в рукотворених проживає Всевишній, як пророк говорить: Небо - престол мій, земля ж -підніжок ніг моїх. Який дім ви мені збудуєте, каже Господь, або яке місце мого відпочинку? Хіба то не моя рука створила те все? Ви, твердошиї та необрізані
серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви. Кого з пророків не гонили батьки ваші? Вони били тих, що наперед звіщали прихід Праведного, якого ви тепер стати зрадниками й убивцями; ви, що одержали закон через звістування ангелів, але не зберігали його."
Почувши це, вони розлютилися своїм серцем і скреготали зубами на нього. (Стефан же), повний Духа Святого, дивлячись у небо, побачив славу Божу й Ісуса, який стояв по правиці Бога, і мовив: "Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога." Вони ж закричали голосом великим і, затуливши вуха свої, кинулись на нього разом та вивели за місто, і почали каменувати. Свідки ж поклали свою одежу у ногах
хлопця, що звався Савло. І каменували Стефана, який взивав, мовивши: "Господи Ісусе, прийми дух мій!" А впавши на коліна,
закликав сильним голосом: "Господи, не постав їм цього за гріх!" І промовивши це, смертю заснув.

Євангеліє

Мт. 21. 33-42
Сказав Господь притчу оцю: Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме. Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб'ємо його й заберемо собі його спадщину. І взявши його, вивели геть з вино-градника й убили. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?" "Лютих люто вигубить", - відповіли йому, - "а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно." Тоді Ісус сказав їм: "Чи в Письмі не читали ви ніколи:
Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших.

Роздуми на свято Первомученика Степана

Різдвяні свята допомагають нам стати ближчими до Бога. Бо все людське життя мало би бути наближенням до Господа. Разом із старозавітніми праотцями ми готувалися до приходу Спасителя у світ. Разом із пастирями і мудрецями ми зустрічали Народженого у Вифлеємі. Але "зустріти Христа" не зводиться лише до того, щоб зустрічати Його Різдвяними святкуваннями. Прийняти Ісуса у житті є щось більше. Можна стрічати Христа веселими колядками, а не помітити Його у кожній людині, якій потрібна наша поміч і підтримка; можна стрічати Його святковими столами, а не помітити Христа у своїй дружині, своєму чоловікові чи стареньких батьках, які потребують нашої уваги. Можна прославляти його у величних богослужіннях і навіть приймати у Причасті, але не приймати в обставинах дарованих нам життям, які дуже часто здаються надто важкими і вимогливими для нас. Тому Церква в день Первомученика архідиякона Степана подає нам до роздумів Євангельську притчу Христа про злих виноградарів, які вбивали посланців від Бога, і нарешті вбили і Його Сина.
В цій притчі мова йде не лише про старійшин Ізраїля і єврейський народ, що не прийняли і вбили Сина Божого. Притча звернена до кожного з нас і говорить нам про те, як ми сприймаємо все, що Бог нам дає в житті. Весь світ, все, що маємо, не є нашою заслугою і не походить від нас, а є створене і дане нам Богом, як і виноградник у притчі, щоб ми його перетворювали, переображували і привели до Бога. Та ми про це забуваємо і все, що Бог нам дарує, вважаємо своїм власним і бажаємо використовувати на власний розсуд, і для власного задоволення, не думаючи про щось більше. Бог, однак, не залишає нас в невіданні, а говорить до нас через священиків, вчителів, старших родичів та інших людей, яких ми зустрічаємо в житті, а зокрема через нашу совість. В обставинах життя часто треба вчинити не так, як нам би хотілось, а чимось пожертвувати, прийняти Божу волю, якої ми до кінця не усвідомлюємо і не розуміємо, чому Бог, власне, цього хоче від нас. А поступаючи згідно власних бажань ми "вбиваємо" всі звертання Господа до нас, а зрештою непомітно вбиваємо й Христа у своєму житті.
Тому у третій день Різдвяних свят Церква подає нам свято Первомученика архідиякона Степана, який є прикладом того, що означає прийняти Христа у своєму житті і які є наслідки цього. Він разом з іншими вибирається і посвячується на служіння, та своїм життям і смертю свідчить Христа. Кондак сьогоднішнього свята говорить: "Владика вчора до нас в тілі приходив - а раб днесь із тіла виходить; учора Той, що царює в тілі родився, днесь раба камінням побивають". Учень не більший за свого Вчителя. Його як і Христа чекала смерть від людських рук.
Коли ми приймаємо Христа у житті і намагаємось жити гідним християнським життям, маємо бути свідомими того, що життя з Богом приносить не лише радість, спокій і мир. Разом з ним маємо бути готові прийняти і терпіння, страждання, мучеництво, від чого наша людська природа хоче втекти: радо приймаємо все добре, а недобре хочемо оминути.
В грецькій мові слово мученик - означає свідок. В Східній церкві, коли говорять про мучеництво, то, переважно, менше уваги звертають на самі страждання, а наголошують на свідченні мучеником Христа.
Мученик - це той, все життя якого було свідченням Христа, свідченням іншого світу. Ми не зрозуміємо сенс мучеництва, коли життя наше поглинуте виключно земними клопотами і тілесними задоволеннями своїх потреб, коли ми все оцінюємо з точки зору, "чи це є мені вигідно, чи ні". Ми не зможемо зрозуміти мучеництва, коли будемо вважати лише це земне наше життя справжнім життям і, що воно закінчується разом зі смертю. Коли ми в усіх подіях, що з нами стаються не будемо бачити глибшого: Бога, Божого промислу, Його волі, - тоді не побачимо відкритого неба, яке бачив Степан духовними очима і не зможемо наблизитися до Бога.
Мученики, як і Христос є тим наріжним каменем, про який говорить Євангелія, на якому тримається Церква, на якому, лишень, людина зможе збудувати своє правдиве життя. Мучеництво є проявом досконалості, а найвища досконалість є любов. Мучеництво є виразом вірності Богові. Перші християни часто були мучениками, через мучеництво поширилася Церква. Смерть сприймалася не як щось гнітюче, а як злука з Богом. Часи кривавого свідчення перших християн повторювалися в певні моменти людської історії. Про це говорить історія нашої Церкви: від священномученика Йосафата і інших Владик, священиків, монахів та мирян до Єромонахів святотроїцьких в нашій Єпархії.
Мучеництво має різні виміри. Відійшли в минуле страшні криваві часи. І хоч в теперішній час не відзначається кровопролиттями, та мучеництво не відійшло у минуле, і сьогодні ми говоримо про мучеництво істини. Це є внутрішнє мучеництво, мучеництво сумління. В усі часи перед людиною стоїть вибір і завжди маємо дві дороги: піти легшою, яка є позбавлена всяких труднощів, коли ми боїмося свідчити в житті Христа, правду, коли ми не є чесні перед самим собою, перед нашими рідними і знайомими. Коли ми боїмося свідчити Христа, свідчити правду там, де ми працюємо, де ми вчимося, серед своїх знайомих, товаришів, коли ми поступаючись правдою догоджуємо людям від яких ми є залежні, нашим начальникам, від яких ми можемо потерпіти; коли ми встидаємося того, що ми християни і встидаємося перед іншими захистити християнські принципи. Багато вчинків ми робимо не згідно свого сумління.
Однак є інший шлях - жити згідно свого сумління, і це є справді мучеництво. Це є друга дорога в житті, вибравши яку, вибираємо жити з правдою, чого б це нам не коштувало. Звичайно, що прийдеться терпіти і страждати, бо нас не зрозуміють оточуючі, не будуть сприймати друзі, будуть переслідувати там, де працюємо чи навчаємось. Але правдиве духовне життя не можна обмежити лише цими труднощами земного життя.
Подружнє життя, материнство і батьківство - теж мучеництво; корони які накладають молодим символізують тернові вінки. В подружжі люди повністю зрікаються себе самих і віддають себе на жертву один для одного на стільки, що перестають існувати для себе, а стають одним (на зразок осіб Пресвятої Тройці). До мучеників прирівнюємо також монахів, священиків а, зрештою і всіх мирян, які обрали шлях аскези, духовної боротьби.
Що нам заважає? - наша гріховність, недосконалість, пристрасність. Через пристрасність ми як виноградарі у притчі не приймаємо в житті Христа, Божої волі. В такому випадку ніколи в нашому житті не буде любові і щастя. Ми залежні від своїх емоцій, гнівливості, заздрості, від бажання жити солодким життям і уникати незручностей. Нам здається, що це нам не під силу. Однак мученики не тому змогли піти на страждання і витримати їх, що були психічно і фізично сильними, а тому що були сильними духовно. Бо змогли насамперед побороти пристрасті, стати вільними і не боятися. Вони очистили свої почуття молитвою, постом. Тіла їхні стали святими і зараз їхні мощі можуть приносити нам зцілення.
Маємо зрозуміти, що кожен християнин покликаний свідчити Христа, тобто бути мучеником. А приймаючи Христа і свідчити Його зможемо тоді, коли звільнимося від своєї "старої людини", в яку ми є вдягнуті коли піст очистить наші пристрасті, коли поживою для нас буде Євхаристія і Слово Боже, а молитва наповнить наше життя, коли почнемо все у світі бачити духовними очима і за всім зовнішнім будемо бачити глибший зміст. Тоді зможемо досягнути найвищого - любові; зможемо віддавати себе, подолати боязливість, страх болю і жертвувати себе аж до смерті, не оздоблюючись на мучителів, не нарікаючи ні на кого і не тримаючи жалю, бо силу дасть Христос.
Тож просімо в своїх молитвах Христа, який прийшов до людини, прийняв людське тіло, щоб людину разом з тілом освятити і піднести до неба, просімо Первомученика Степана, щоб своїми страстями зцілив наші пристрасті; щоб ми завжди вміли прийняти Христа, а не "вбити" Його в своєму житті; Щоб ми мали силу свідчити Христа іншим і не боятися труднощів.

Михайло ОЛІЙНИК