21 березня 2004 року - 4-а неділя Великого Посту.

Апостол

Євр.6.13-20
І справді, коли Бог учиняв Авраамові обітницю, не маючи поклястися ніким вищим, то поклявся самим собою, кажучи: Справді поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми." І він, завдяки довгій терпеливості, осягнув обітницю: люди клянуться більшим від себе, і всякі їхні суперечки кінчаються клятвою на ствердження. Тому й Бог, бажаючи дати спадкоємцям обітниці якнайсильніший доказ, що його рішення непорушне, вжив клятви, щоб двома незмінними речами, в яких неможливо, щоб Бог казав неправду, ми мали сильну заохоту - ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам. В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архиєреєм повіки, на зразок Мелхиседека.

Євангеліє

Мр. 9.17-31
І відказав йому один з народу: "Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли." Він же у відповідь каже їм: "О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене." І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. Спитав же його батька: "Скільки часу, як це йому сталося?" - "З дитинства, - відповів той. "І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним." Ісус же каже йому: "Щодо того - якщо можеш - то все можливо тому, хто вірує." І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: "Вірю, поможи моєму невірству!" Ісус же, бачивши, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: "Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього Й це входь більше в нього." І, заричавши та сильно його стрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: "Вмер він." Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його насамоті: "Чому ми не могли його вигнати?" Він відповів їм: "Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом." Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб будь-хто знав. Навчав бо своїх учнів і казав їм: "Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб'ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне."

Недільна проповідь

Сьогоднішня Євангельська розповідь - це перша подія, що відбулася з Ісусом після його славного Преображення на горі Тавор. Ми бачимо Сина Божого, Його апостолів та нещасного батька, син якого опанований бісом. Зганивши учнів за їхню слабку віру, Господь виганяє злого духа з біснуватого.
Незадовго перед тим апостоли отримали від Спасителя "владу над нещасними духами" і вони ходили, "проповідували покаяння і вигнання численних бісів, а й намащували олією чимало хворих та оздоровляли" (Мр. 6.13). Тож, бачачи успіх своєї першої проповіді, з готовністю взялись вони за злого духа, який опановував нещасного хлопця. Яким же великим було їхнє здивування, коли побачили, що всі їхні намагання даремні і диявол не підкоряється їхнім наказам. "Чому ми не могли його вигнати?" (Мр. 9.29)-- питали Ісуса на самоті. Ви обдаровані силою, але не підтримуєте її молитвою і постом, ви не живете з Богом Його життям, не розвиваєте дару віри, яку отримали від Нього. Віра! Ось що найголовніше для досягнення мети. Не питання "Чи можу?", "Як можеш - то зроби мені так , Господи". "Все можливе тому, хто вірує".
Більшість із нас добре розуміє потребу і бачення віри в своєму житті. Так чи інакше, але ми називаємо себе віруючими, ґрунтуючи свої переконання на тому, що ходимо до церкви, молимося, час від часу приступаємо до Сповіді і Святого Причастя, в якісь мірі дотримуємося посту, щодо інших, ніби є толерантними: нікого не вбили, не пограбували. Кажемо, що віримо, бо добре усвідомлюємо, що віра необхідна в нашому житті, вона допомагає нам долати перешкоди на Нашому життєвому шляху.
Дехто навпаки вважає себе невіруючим, бо мовляв не живе так, як би того прагнув, чи має деякі сумніви щодо релігії, Церкви.
Але нерідко помиляються одні і другі, бо віра не виключно наша заслуга, не є ні результатом дій нашої сили волі, ні праці розуму, ні наслідком виховання. Вона не виникає сама по собі від формального виконання наших обов'язків щодо Церкви, Бога. Бо віра - це дар. "Ніхто не може прийти до мене, каже Христос, якщо Мій Отець, що послав Мене, не приведе його до мене" (Ів. 4, 6-44).
Та буде неправильно думати, що від самої людини в тому випадку нічого не залежить, бо віра - це співпраця людини з Богом у його намаганні притягнути нас до себе. У вірності йому, його науці. І якщо не буде нашої позитивної відповіді на цей поклик Господній, благодать віри занидіє, пропаде у нашій душі. "Бо не можемо двом панам служити".
І поки ще відчуваємо, що у своїй душі є прагнення віри, розважимо над своїм життям. Для чого живемо? Живемо, щоб їсти, чи їмо, щоб жити? Яке значення має для нас господарство, майно, гроші? Чи є вони ціллю, задля якої ми живемо, молимось, чи є лише середниками, що допомагають нам на дорозі життя, метою якого є воскресіння з Христом.
Тому треба прикласти всіх зусиль, щоб не занедбати цей дар, який ми отримали в Тайні Св. Хрещення, а ростити і розвивати його в собі. А зернятко тієї віри є ще в нас, треба тільки постійно зрошувати його, просити для нього благодаті Бога-Творця, як це робив батько нещасного хлопця: "Господи, вірою, допоможи моєму невірству".

 

о. прот. Іван Паньків