16 травня 2004 року - 6-а неділя по Пасці. Сліпонародженого.

Апостол

Ді. 16.16-34
Іншим разом, як ми йшли на молитву, зустріла нас одна служниця, що мала духа віщуна, і віщуванням справляла панам своі'м великий заробіток. Ідучи слідом за Павлом і за нами, вона кричала: "Ці люди - слуги Всевишнього Бога, які звіщають вам путь спасіння!" Чимало днів вона таке робила. Набридло це Павлові й, повернувшися, він сказав до духа: "Велю тобі ім'ям Ісуса Христа вийти з неї!" І в ту ж мить він вийшов. Побачивши її пани, що їхня надія на заробіток пропала, схопили Павла й Силу і потягли на майдан до влади. Привівши ж їх до воєвод, сказали: "Ці люди колотять наше місто; це юдеї. Вони навчають звичаїв, яких нам, римлянам, не дозволено ані приймати, ані виконувати." І натовп кинувся на них спільно, а воєводи, здерши з них одежу, звеліли їх сікти різками; завдавши їм чимало ран, кинули у в'язницю, наказавши тюремникові пильно стерегти їх. Він же, прийнявши такий наказ, вкинув їх у в'язницю до самої середини й забив їх ноги у колоди.
Павло та Сила опівночі молилися і співали Богу, а в'язні слухали їх. Раптом зчинився землетрус великий, так що підвалини в'язниці затряслися: зненацька відчинилися всі двері, і кайдани на всіх розв'язалися. Якже прокинувся тюремник і побачив відчинені темничні двері, витяг меч і хотів себе вбити, гадаючи що в'язні повтікали.
Аж тут Павло скрикнув голосом великим, кажучи: "Не завдавай собі ніякого лиха, всі бо ми тут!" І, попросивши світла, тюремник ускочив до в'язниці й, тремтячи, кинувсь у ноги Павлові та Силі; а вивівши їх звідти, мовив: "Панове, що мені слід робити, щоб спастися?" Ті відповіли: "Віруй у Господа Ісуса, і спасешся ти і твій дім." І вони йому звіщали слово Господнє і всім, що були в його домі. А він, узявши їх тієї години вночі, обмив їхні рани й охристився з усіма своїми. Як же запровадив їх до себе в господу, то накрив стіл і веселився з усім домом, який увірував в Бога.

Євангеліє

Ів. 9.1-38
Переходивши, побачив Ісус чоловіка, зроду сліпого. Запитали його, отже, учні його: "Учителю, хто згрішив? Він - чи батьки його, що сліпим він уродився?" "Ані він не згрішив, ані батьки його, - відказав Ісус, - але щоб ділам Божим виявитись на ньому! Поки дня, маємо виконувати діла того хто послав мене, - бо ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти. І поки я у світі - я світло світу." Сказавши те, сплюнув на землю, споготовив слиною глей і помастив глеєм очі сліпому. До нього ж сказав: "Іди, вмийся в купелі Силоамській", - що у перекладі означає: "Зісланій", Отож подався той, умився - і повернувся зрячим! Сусіди ж і ті, що бачили його раніше сліпим, заговорили: "Чи то ж не той, який ото все сидів - жебрачив?" Одні казали: То він, - інші: Ні, лиш подібний до нього. Він же каже: "Це я!" Тож питались його: "Як воно так, що прозріли твої очі?" А він: "Чоловік, що Ісусом звуть його, споготовив глей, очі мені помастив та й мовив: Піди до Силоаму, вмийся. Я пішов, умився - і прозрів." Вони його тоді питають: "Де він?" - "Не знаю", каже той. Тож ведуть того, хто сліпий був, до фарисеїв. Було ж у суботу, коли то Ісус споготовив глею і відкрив йому очі. То й фарисеї спитали його, як він прозрів. А він їм: "Глею поклав мені на очі, я вмився, й ось бачу." Деякі з фарисеїв твердили: "Не від Бога цей чоловік, бо суботи не дотримує." Інші мовили: "Чи може ж грішний чоловік отакі чудеса чинити?" Отож суперечка була серед них. І знову сліпому кажуть: "А ти що про нього кажеш - про те, що очі тобі відкрив?" Одрікає: "Пророк він." Проте юдеї щодо нього не вірили, що був він сліпий і прозрів, - аж поки не закликали батьків отого прозрілого. Спитали їх: "Чи то ваш син, про котрого кажете, що сліпим він уродився? А тепер як же він бачить?" Батьки його і відказали, мовивши: "Знаємо, що то наш син, і що сліпим він був уродився. А як він тепер бачить - не знаємо, і хто відкрив йому очі - не відаємо. Спитайте самого: він дорослий, сам про себе скаже." Так батьки його казали, бо юдеїв страхалися: юдеї бо вже були домовилися, щоб виключити кожного з синагоги, хто Христом його визнаватиме. Тим то батьки його й казали: Дорослий він, - самого спитайте. Отож удруге закликали чоловіка, що сліпим був, та й кажуть йому: "Богові славу воздай! Ми знаємо, що той чоловік - грішник." "Чи грійіник він, - озвався він, - я не знаю. Знаю одне: був я сліпим, а тепер бачу." Вони ж йому на те знов: "Що він таке тобі сподіяв? Як він очі тобі відкрив?" Той їм відказує: "Я вже вам оповів, та ви не слухали. Навіщо іще чути хочете? Чи, може, і ви його учнями бажаєте стати?" Ті з лайкою накинулись на нього, і сказали: "Ти його учень! Ми - Мойсеєві учні! Ми знаємо: до Мойсея промовляв Бог. А цього не знаємо, звідкіля він." У відповідь чоловік сказав їм: "Ось воно, власне, і дивно, що ви не знаєте, звідкіля він, а він мені очі відкрив. Ми знаємо, що Бог не вислухує грішників, коли не хтось побожний і його волю чинить, - ось того він вислухує! Нечувано одвіку, Щоб хто небудь відкрив очі сліповродженому. Був би він не від Бога - нічого не спроможен би був зробити!" Озвались і сказали йому: "Ти ввесь у гріхах уродився, а нас навчаєш?" І прогнали його геть.

Недільна проповідь

У сьогоднішньому євангельському читанні свята Церква пропонує нашій увазі проповідь про чудо зцілення Спасителем сліпонародженого. Перед цією подією в оточенні своїх учнів Спаситель проходив по вулицях Єрусалима. На Своєму шляху Він зустрів сліпого, котрий від народження не бачив світу Божого і цілий вік свій вимолював милостиню у перехожих. Апостоли, вражені його стражданнями, запитали Христа: "Хто согрішив, він чи батько його?" (Ів. 9, 2). Христос сказав, що ніхто не согрішив, "а це для того, щоб відкрились на ньому діла Божі" (Ів. 9, 3). Потім Спаситель пояснив: "Мені належить робити діла Того, Хто послав Мене, доки день є; доки Я в світі, Я Світло світові" (Ів. 9, 4-5). Потім Він плюнув на землю, зробив суміш, помазав нею очі сліпому і звелів йому піти і вмитися в купелі Сілоам. Виконавши повеління Господа, сліпонароджений постав перед народом зовсім зрячим.
Господь наш Ісус Христос, зціливши сліпонародженого, покликав його цим чудом до глибокої віри. І ніякі підступи злобних фарисеїв не могли вже її похитнути. "Звіку не чувано, щоб хтось відкрив очі сліпому від народження" (Ів. 9, 32), - відповідав він ворогам Спасителя. І коли Господь, зустрівши зціленого у храмі, запитав його: "Чи віруєш ти в Сина Божого", то зцілений, по голосу впізнавши у промовляючому свого дивного Благодійника, без усякого коливання скрикнув: "Вірую, Господи!" і поклонився Йому (Ів. 9, 35-38).
Справи Божі стали виявлятися християнам з часу появи у світі Спасителя. Він Сам усе здійснив для нашого спасіння: осяяв нас світлом Своєї євангельської істини, прийняв на Себе гріхи світу і постраждав за нас. Щоб з'єднати нас з Богом-Отцем, Він зійшов на хрест, прийняв смертельні страждання і воскрес, перемігши смерть і обдарувавши нас благодатними силами і дарами для слідування за стопами його.
Як бачимо, Господь усе зробив для нас і нашого спасіння, повністю явив діла Божі на нас. Тому нам належить також слідувати за Христом і прийняти Його у свою душу, як сліпонароджений прийняв і захищав перед книжниками і фарисеями.
Але що означає прийняти Христа у свою душу? Це означає - пройнятися до Нього як до Сина Божого такою глибокою вірою, так полюбити його, щоб ніщо "не змогло відлучити нас від любові Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому" (Рим, 8, 38-39).
Христос перебуває не десь далеко, від нас, а в нас самих, в духовній природі такий, як її дихання і життя (Діян. 17, 25). Ми носимо в собі цей небесний скарб, не завжди усвідомлюючи і не завжди роблячи з цього корисні і спасенні для нас висновки і дії. Господь хоче, щоб і наше життя було, немовби, спокутним подвигом у боротьбі з усіма спокусами розуму, противлення волі та іншими підступами ворога роду людського. Христос наполегливо кличе нас наслідувати його: "Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною" (Мт. 16, 24). "Хто не бере хреста свого і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене" (Мт. 10, 38). Наш хрест - це боротьба з гріховними спокусами, намірами, таємними гріховними побажаннями. Бо в них початок гріха. Нашим хрестом є терпеливе несення тих злигоднів і нещасть, хвороб і скорбот, які часто діймають нас у земному житті. Саме тут ми і противимось і не хочемо нести свій хрест. А де ж іще повинна випробовуватись наша віра у Христа, як не при тих випробовуваннях, які час від часу посилає Господь у вигляді різного роду хвороб, скорбот, потрясінь і нестач. Саме тут ми поводимось як духовні сліпці, які не шанують Його святі слова, не хочуть бачити руки Божої над собою.
Нам слід пам'ятати, що немає скорбот у людини над її сили і що усі наші страждання - це попуст Божий. Бог через наші скорботи кличе нас до Себе. Коли хтось захворів, - це поклик, це голос Божий, це означає, що Господь закликає очиститись, покаятись, полинути до Нього. І в незгодах, і у хворобах не можна ремствувати. Лише на хрест наше уповання, ним спасуться праведні.
Господь, Який кликав нас "з темряви в чудове Своє світло" (1 Пет. 2, 9), Своїм безгрішним земним життям, Своїм небесним вченням, Своїми чудесами, Своєю хресною смертю, воскресенням, вознесенням на небо, невпинно турбується, щоб наша віра в Нього, як Бога істинного, все більше зміцнювалась і посилювалась, Будемо і ми
подібно євангельському сліпонародженому вірувати всією силою нашої душі в Господа, будемо любити Його і ближніх усім серцем своїм, будемо постійно зберігати мир з людьми і з Господом. Нехай Христос, світло істинне, що просвіщає всяку людину, допоможе нам, благословить і помилує всіх, яко благ і людинолюб. Амінь. Христос воскрес!

 

митр. прот. Мирослав Соболта